Пізньоготичний (Антверпенський) маньєризм: його витоки, характер та зникнення (нарис історіографії)

Анотація

У цій статті я прагну не дати вичерпну характеристику усієї історіографії Антверпенського маньєризму, але підсумувати основні дискусії щодо нього та окреслити перспективи для подальших досліджень. Більшість дослідників розглядають Антверпенський маньєризм як пізньоготичний стиль, який зазнав впливу італійського Кватроченто. Походження стилю, однак, все ще залишається предметом дискусій. Якщо Хоогеверф наполягає на його німецькому корінні, то Ванденбрук вбачає у ньому результат притоку до Антверпена художників з різних провінційних міст. Вочевидь, Хоогеверф може мати рацію, адже експресіонізм антверпенських форм не був властивий живопису раннього нідерландського Відродження. Намагання ж антверпенських маньєристів поєднати експресіонізм з «реалізмом» Фламандських примітивів (Яна ван Ейка, Рогіра ван дер Вейдена, Робера Кампена) можна розглядати як революційний прорив після художньої кризи 1480-тих років.

Антверпенський маньєризм має спільні риси з більш пізнім європейським маньєризмом. Тому для подальших його досліджень може бути виправданим звернення до концепції маньєризму Макса Дворжака та його послідовників, які фокусувалися на духовних витоках стилю та співвідношенні між спіритуалізмом та художньою формою, так як такі питання поки залишаються на маргінесах дослідження маньєризму в Антверпені.

Малодослідженим залишається і змістовий аспект творів антверпенських маньєристів. На сьогодні, іконографія (один сюжет – «Поклоніння волхвів») досліджується лише Деном Евінгом. Тому зауваження щодо її характеру обмежуються критичними судженнями, подібними до виказаних Полем Філіппо. Залишається відповісти, які сюжети були популярними і чому, чи справді маньєристи не звертались до світської іконографії чи як іконографія демонструє взаємозв'язки і взаємовпливи між маньєристами різних нідерландських шкіл.