ЕЛАСТИЧНІСТЬ МИСТЕЦТВОЗНАВЧОГО ДИСКУРСУ: ВІЗУАЛЬНО-ПЕРЦЕПТИВНА ТА АБСТРАКТНА СЕМІОТИКА Г. ВЕЛЬФЛІНА

Анотація

У статті розглядається феномен «еластичності» методологічного апарату Г. Вельфліна в контексті сучасного мистецтвознавчого дискурсу. Автор аналізує взаємодію візуально-перцептивних категорій та абстрактних семіотичних структур у працях вченого. Досліджено, як формальний аналіз Вельфліна трансформується у гнучку систему інтерпретації образу, що дозволяє поєднувати сувору морфологію мистецтва з динамічними змінами сприйняття. Особлива увага приділяється здатності «основних понять» Вельфліна адаптуватися до аналізу візуальних текстів різних епох, що підтверджує актуальність його теоретичної спадщини для сучасної семіотики мистецтва.

Метою статті є семіотичний аналіз головних положень та принципів формального методу інтерпретації творів мистецтва Г. Вельфліна та розгляд його принципів з позицій абстрактної та вербально-пікторіальної семіотики, в межах якої теоретичний доробок швейцарського історика та теоретика мистецтва розглядається крізь знакову призму та призму поняття “еластичність мистецтвознавчого дискурсу” . Розгляд концепції Г. Вельфліна відбувається на ґрунті засадничих принципів пікторіальної, абстрактної та вербально-пікторіальної семіотики.

 Методи поєднують концептуальний, семіотичний та текстсовий аналіз. Автор спирається на лінгвоестетичні та семіотичні підходи до вивчення теоретичних систем та методології мистецтвознавства, зокрема ідеї «чистої візуальності» Г. Вельфліна, що передбачала абсолютизацію форми як самостійного мистецького феномену та огортання його семіотико-лінгвістичними категоріями. 

Результати. Основний аналіз семіографії Г. Вельфліна дозволяє виокремити  складові його прото-семіотики, яка набуває ознак абстрактної системи, тобто системи метамовного характеру, що прислуговується об'єктивації теоретичних засад вельфліанської історії мистецтва. Доведено, що інтелектуальний вимір семіотичних поглядів історика мистецтва сформовано традицією пірсівського розуміння мистецького семіозису та його переведення у площину функціонального мистецтвознавства, де реалізація візуально-пікторіального коду відбувається за обов'язкової його лінгвілізації. Показано, що виявлені дослідником класичного, ренесансного та барокового мистецтва опозитивні пари ознак оприявнення художньої форми є нічим іншим, ніж ансамблем імпліцитних семіотичних систем, де кожному елементу властива подвійна інтерпретація знаків форми. Пікторіально-індексальна та риторична функція, прихована в мистецтвознавчому дискурсі Г. Вельфліна оголює принцип власної структурної організації, що переводить цей дискурс в область самоописуючих понятійних теоретичних систем. Концепти форми набувають, таким чином, транзитивний та транскреативний характер. Висловлено гіпотезу та підтверджено її  в ході теоретичного міркування, що поняттєва система опису та інтерпретації мистецтва формалізованого типу має будуватися як семіотична інтерпретативна модель. Встановлено, що спадщина Вельфліна містить значний семіотичний потенціал у межах постсеміотичних та супрасеміотичних студій. Проаналізовано принципи аналізу рисунків Дюрера, здійсненого напередодні оприявнення “Основних принципів історії мистецтва” (1914), на прикладі яких ми вбачаємо синтез конкретно інтерпретативного та загально формалістичного підходів до творів мистецтва та визначення категорії Стилю.

            Висновки.  Матеріал статті свідчить про доречність та ефективність застосування загальносеміотичного та лінгвоестетичного інструментарія до характеристики та інтерпретації різних теоретичних парадигм історії та теорії мистецтва ХХ ст., перш за все тих, що ґрунтуються на формалізмах пластичної мови та їх лінгвальному коментарі й супроводі.